Україна готується відзначити п’ять років з початку Євромайдана, наслідки якого продовжують даватись взнаки в світі. Те, що починалось як звичайні протести, швидко трансформувалось у революцію, яка викликала російське вторгнення та ознаменувала нову Холодну війну.

Без Євромайдану Росія та Захід досі були б втягнуті в політику «бізнес як зазвичай» та кожен був би надто зайнятий зароблянням грошей, щоб зациклюватись на потворних реаліях путінського режиму. Без кремлівської гібридної війни, цілком вірогідно, що не було б і президентства Трампа, Брекзиту. Путін не зазнав би перетворення світового лідера у лиходія з фільмів про Джеймса Бонда, і Солсбері досі був би радше сплячим англійським містечком з симпатичним собором, а не сценою для першої в Європі хімічної атаки з часів Другої світової війни. Не було б розколу православної церкви та нарощування сил НАТО у Центральній Європі. Скоріше за все, ми б не говорили про анексію та перебазування ядерної зброї. А тим часом кремлівські тролі були б радше допитливими послідовниками внутрішньої російської політики, ніж «ударними групами» в глобальній інформаційній війні.

Щонайменше поштовхи Євромайдана мали би навчити нас сприймати Україну більш серйозно. Та не схоже, що трапилось саме так. Натомість діючий конфлікт в Україні зійшов з міжнародної арени та практично зник із заголовків. Якщо про нього загалом і згадують, то під вивіскою «забута війна в Європі». Міжнародні оглядачі, що опрацьовують тему відновлення Росії як ворожої держави, схильні переходити на українське походження нинішньої кризи, в той час як на зустрічах з кремлівськими колегами лідери Заходу найчастіше видаються спраглими обговорювати будь-що, тільки не Україну.

Захід з неабиякою послідовністю недооцінював Україну

І це не новий феномен. Захід з неабиякою послідовністю недооцінював Україну щонайменше протягом століття. Коли Україна вперше зробила ставку на статус держави у 1918 році, настрої союзників, переможців Першої світової війни, коливалися між байдужістю та відвертою ворожістю. Незалежній Україні не знайшлося би місця серед нових націй, хрещених у Версалі. Натомість новоз’явлені лідери країни опинились під сильним тиском – об’єднатись з росіянами-білогвардійцями та перестати бути проблемою.

Сімдесят років потому, на світанку радянського колапсу, президент США Джордж Буш виступив зі страхітливо подібною заявою. У його сумнозвісній промові під умовною назвою «Котлета по-київськи», американський лідер спонукав українців облишити ідею незалежності та відійти від «самовбивчого націоналізму». Як і його попередники з епохи Першої світової війни, Буш був так занепокоєний стабільністю Росії, що заледве помітив прагнення майже 50-ти мільйонів українців.

Навіть після розриву з СРС тенденція до недооцінення геополітичної важливості України залишалась ознакою західної політики. Для країни не існувало «дорожньої карти» назустріч майбутньому членству в ЄС та НАТО і після Помаранчевої революції 2004 року. Навпаки, багато європейських політиків наступні кілька років провели в дебатах, а чи є Україна насправді Європою. За такою схемою все продовжувалась до 2014-го, зі сприятливими, але порівняно незначними спробами міжнародної спільноти в чомусь допомагати, що відображає домінуючу атмосферу обережності, яка повністю суперечить серйозності ситуації.

Зважаючи на таку слабку західну реакцію, українцям легко пробачити заздрощі, з якими вони вказують на ту щедрість, що їх центрально-європейські сусіди насолоджувались останню чверть століття. На відміну від них, до України часто ставились наче до незручного гостя, який пізно приїжджає та збиває план розсаджування інших. Тенденція розглядати Україну як незручну та запізнілу зберігається попри шок військової інтервенції Росії. Країна чотири з половиною роки боролась за своє життя і досі двері до найбільш ексклюзивних клубів західного світу залишаються як ніколи міцно зачиненими. Насправді кремлівські теорії змови щодо існування великого замислу відділити Україну від Росії передусім апелюють до майже повної відсутності доказів того, що Захід насправді хоче приєднати до себе Україну. Бо насправді будь-які інтеграційні пориви надходили виключно з ініціативи самих українців.

Відсутність чіткого бачення України Заходом частково походить від незнання. Попри більш ніж 25 років незалежності та дві продемократичні революції, багато хто продовжує дивитись на країну через застарілу призму російського наративу, що представляє Україну як бунтівну провінцію та ставиться до української державності як до історичної аномалії. Плюралістичне минуле країни з Польщею, Габсбургами та впливом Османської імперії перетворюється на нудний кремлівський монотон, у той час як геноцидна кампанія Сталіна проти української нації зникає на тлі евфемістичних розмов про колективізацію. Не дивно, що все це схиляє до помилкового висновку про те, що саму по собі Україну винайшли недавно.

Російські наміри просувати такі концепції зрозумілі. Інтеграція України до євроатлантичної спільноти не лише представлятиме небачений імперіалістичний відступ, це також буде взірцем для демократичного переходу, що може швидко стати екзистенційною загрозою для авторитарної моделі Путіна. Це пояснює, чому Кремль вдався до сили у 2014 році та підкреслив головну роль України у конфронтації з Росією. Деякі західні лідери прекрасно це розуміють, та без ширшого консенсусу щодо необхідності пройнятися інтеграційними амбіціями України, країна виглядає приреченою залишатись джерелом міжнародної нестабільності. Нинішня Холодна війна почалась в Україні, й вона продовжуватиме посилюватись допоки геополітична доля країни залишатиметься під сумнівом.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікінсона. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени